В Інстаграмі Інни більше тисяч підписників. І ми їх, ну, дуже розуміємо. В ньому тааааак затишно, що на це можна дивитися вічно. 

— Це для мене паралельний всесвіт, який я створюю сама, — трохи знітившись, приймає комплімент жінка. — Це простір, в якому я можу оточити себе всім гарним. І навіть дещо сховатися від реальності. Це мій острівець прекрасного. 

— Давайте про затишок. Адже про нього наш проект, як і частково ваш блог. Ви змінювали житло кілька разів. І скрізь намагалися створити теплу атмосферу. Затишок в домі — це для вас про що?

— Затишок в домі — це для мене базова потреба. Накшталт того, щоб пити якісну воду, їсти красиву смачну їжу, дихати свіжим чистим повітрям.

Коли я приходжу в світлу квартиру, красиво декоровану, мені навіть на фізіологічному рівні стає краще. Навіть коли ми жили на орендованих квартирах, старалася зробити в кожній свій куточок. Що б не було навколо, я дивилась на цей куток і отримувала естетичне задоволення. А коли вже почали робити ремонт у власній, то, звісно, душа розвернулася, — на цих словах Інна аж примружує очі від задоволення і подумки ніби повертається у ті часи. А потім додає: — Мені тоді в магазини декору було цікавіше заходити, ніж в крамнички з одягом. Хоча я дуже люблю шопінг.

— Зараз люди вважають, що облаштовувати дім не на часі. Мовляв, ніхто не знає, а що завтра. Чи були у вас такі думки? Як справлялися з негативом?

– На початку великої війни я сама була тою людиною, яка вважала, що облаштовувати свій дім не на часі. Ми з синочком хоч і ненадовго, хоч і недалеко, але теж виїздили. І це відчуття втрати дому дуже болюче. Особливо, коли цей дім для тебе багато означає. 

Рідні стіни — вони ніби випромінюють енергію, яка тебе оберігає і допомагає рухатися далі. І ти можеш не просто існувати, ти можеш жити. Навіть якщо завтра дому не стане, головне вижити самому. І тоді обов'язково буде новий.

— Якщо конкретизувати, то яке ваше улюблене місце в квартирі?

— Це, безумовно, наша кухня-вітальня, – без секунди вагань відповідає Інна. — Це великий простір, який ми створили, щоб він міг умістити всю нашу велику родину. Це і обідня зона, і зона відпочинку з диваном та телевізором, і зона для приготування. У нас багато дрібних деталей, які я сама можу подовгу розглядати. А також продумане освітлення. Знаєте, я навіть маю окремий кабінет для роботи, але так люблю працювати на кухні. Атмосфера надихає. А ранкова кава на нашій озелененій лоджії на кухні — це окремий вид задоволення.

— А ще, мабуть, це місце теплих зустрічей?

— Безперечно. У нас збирається багато рідних, друзів. Жартома називають нашу кухню-вітальню паті-хатою, – сміється героїня. — Бо це дуже великий простір, де кожен собі знайде місце. Недалечко живуть батьки чоловіка. Якщо якесь свято, обов'язково запрошуємо. У нас є хороша традиція готувати вечерю разом. Поки скришиш той салат, уже обговориш всі новини. І знаєте, ми радіємо не стільки їжі, скільки можливості поспілкуватись, побути разом. Виходить по-сімейному дуже тепло. Часом і в кафе не хочеться йти, бо вдома не менш затишно та смачно.

— Які традиції у вашій родині пов'язані з приготуванням?

— Щороку напередодні Різдва ми збираємося всією родиною і печемо будиночок з пряників. Ця традиція з'явилася ще до сина Левчика. А після його народження додалось якоїсь магії. Ми збираємося з самого ранку і готуємо цілий день. Печемо пряники, розмальовуємо їх, складаємо. Дитині цікаво. А нам, дорослим, ще більше, – посміхається Інна. — Коли пекли в останній раз, духовка просто не вимикалася. Я тільки й встигала діставати та ставити дечка. З синочком маємо традицію млинців вихідного дня. Левчик дуже любить замішувати тісто. Я роблю для нього ведмедики-панкейки або кольорові млинці. І для мене оцей спільний процес — якась власна медитація. Напередодні Великодня йдемо до батьків разом пекти паски. Мама з сестрою випікають, а ми з Левчиком прикрашаємо. 

— Ви з тих героїнь нашого проекту, яка користується технікою Pyramida і вже давно. Для вас вибір техніки для кухні – це більше про створення затишку чи все ж про функціонал і можливості готувати більше і смачніше?

— Звичайно, коли я обирала техніку, то дивилася на естетичну сторону. Було важливо, щоб техніка пасувала до кухні, яку я так довго обирала. Мені подобається, як виглядає в кухні поєднання склокераміки та металевих елементів. Але ще більшу увагу звертала на функціонал. Я підійшла до питання відповідально. Запитувала знайомих, підписників. Керувалася досвідом користування технікою на орендованих квартирах, у батьків. 

— То швиденько діліться з нами лайфаками.

— Наприклад, телескопічні напрямні в духовці. Уже котрий рік користуюся, але кожен раз не перестаю приємно дивуватися, наскільки це зручно. Також в духовці подобаються кнопки, які втоплюються. Натиснув — і все стало в один рівень. Це і красиво, і зручно. Протер — і чисто, — перераховує Інна. — Всередині духовка має покриття, яке легко мити. На це все я звертала максимально уваги. Бо трошки лінива. І хочу, щоб догляд був простим. Ми дуже довго обирали, яку ставити варильну поверхню. Врешті зупинилися на індукційній. Ну, дуже вона мені подобається в плані зручності. Ставиш таймер, вона сама відключається, дуже швидко все нагрівається. Суцільні плюси. Після того, як почали відключати електрику, з'явились незручності. Але спитайте мене, яку б поверхню я обрала, знаючи про блекаути. Однозначно — індукційну. Війна і відімкнення світла закінчаться. А моя суперзручна поверхня, яка може вберегти гречку від пригорання, залишиться зі мною.  

— Наш проект про смак і відчуття дому. А який смак вашого рідного дому?

— Дім асоціюється у мене з бабусиними варениками з вишнями. Вони такі величезні. В них так багато начинки. І коли кусаєш, то аж сік стікає по пальцях, — Інна так смачно говорила, що я аж наче відчула вишневий сироп на своїх долонях. 

— А який смак дому створюєте для свого Левчика?

— Дякую, що спитали. Тепер і сама задумалась, щоб створювати для нього смак дому. Мабуть, це буде смак наших вихідних млинців.

— На війні зараз найдорожча для вас людина. І це окрема місія – бути дружиною військового. Що і хто дозволяє триматися, підтримувати ментальне здоров'я?

— За два з половиною роки повномасштабного вторгнення ми пережили різний спектр емоцій. Спочатку було дуже страшно. Лише один дзвінок раз на день, якого ми чекали всією родиною. А далі знову очікування. Велику підтримку отримала від батьків. І моральну, і фізичну. Бо це дуже важко в один момент лишитися з дитиною, коли звикла спиратися на надійне плече. А ще Левчик, як те сонечко, давав нам всім сили триматися. Дитина мотивує тримати себе в тонусі. 

– Тисячі жінок в Україні зараз чекають на коханих. Як зберегти стосунки на відстані? Як залишатися близькими, коли так далеко?

— Знаєте, під час телефонних дзвінків ми ніколи не говоримо про війну. Я розказую йому про синочка. Чого він навчився, що зробив. А ще чоловік дуже любить, якщо під час дзвінка я знаходжуся вдома. В нашій, як ми називаємо, білій хаті. Показую, що нового придбала для дому. Оці побутові дрібнички створюють свого роду ілюзію нормальності, повертають до колишнього життя. Я підтримую його, а він — мене. Це не гра в одні ворота. Мабуть, обмін психологічною підтримкою нас і тримає.

— Як підтримувати стосунки за сотні кілометрів?

— На самому початку відносин ми проходили такий етап. Бо я вчилася в Києві, він — у Львові. З відстані все починалося. І навіть на нашому весіллі був фільм, який закінчувався фразою: хто вміє чекати, отримує велику винагороду. 

Я надсилаю йому пакуночки з присмаком дому. Інколи це щось приготоване, інколи — просто продукти з улюблених місцевих магазинів. Щось схоже можна було б знайти і там. Але знову ж, ці смачненькі посилки не про їжу, а про емоції і почуття, з якими я збираю пакунок, а він його отримує. Це про любов. 

— Віддавати може тільки людина, яка сама наповнена. З чого черпаєте свій ресурс?

— Це моя улюблена справа — фотографія. А ще — можливість учитися новому. Так, нещодавно я здійснила свою мрію і почала кермувати. А ще записалася на курси англійської. Паралельно знімаю контент для дитячих брендів. І, звісно, шопінг за дрібничками для дому.

— Свої пости ви часто закінчуєте вірою у перемогу. Що буде на вашому святковому столі?

— Насправді я часто уявляю цей день. Бо для мене перемога — це ще й повернення чоловіка. Тому за нашим святковим столом точно збереться вся наша родина. А на столі — улюблена страва для кожного. І ми будемо щосили святкувати.

Неодмінно будемо! І дуже важливо встояти до того часу і підтримати інших. Аби всім разом зустрітися за переможним столом. А тому вже готуємо для вас чергову історію незламності. Дочекайтеся.